За ким майбутнє української агрохімії?

Останнім часом в обговореннях того чи іншого виробника малотонажної хімії я часто чув думку, що ось, мовляв, надія України. На підкріплення слів приводились чудодійні формули з усією таблицею Менделєєва, партнерство із світовими організаціями, присутність на ринках всіх країн світу, і таке інше. Чесно кажучи, я завжди ставився до таких розмов прохолодно. 

 

Найпотужніші капітали і обороти у галузі мають вітчизняні підприємства-гіганти, а також транснаціональні групи, які володіють аналогічними виробництвами за кордоном. Їх продажі в Україні вимірюються сотнями мільйонів гривень, там працюють тисячі людей, вони гордо називають себе містоутворюючими підприємствами – від їх функціонування дійсно може  залежати добробут цілого міста. У структурі або просто на території підприємств – аналітичні лабораторії, пожежні служби, очистка міської води і все що завгодно.  Вони мають власні пансінати, баскетбольні клуби…

 

Хімія – одна із самих технологічних галузей. Ми живемо у час стрімкого розвитку технологій. Технологічний розрив між лідерами і тими, хто пригальмував, швидко збільшується. І, на жаль, наздогнати лідерів, згаявши час, рідко коли реально. Тому транснаціональні групи у постійному науковому пошуку, розвивають R&D напрямки, придбають іновації разом з їх розробниками. Бо випередження – це спосіб виживання.

 

Такий бенчмарк мали провести і колоси українського ринку. Але, як бачимо, досі цього не зробили. Тому виробництво з року в рік падає. Причини відсутності розвитку і іновацій насправді частково внутрішні, але й частково об’єктивні. В Україні нема сировини. Нема ні фосфоритів-апатитів, ні калію, ні природнього газу, майже нема нафти. Старі підприємства-гіганти, щоб бути на плаву, потребують капітальних витрат відповідних масштабів на підтримку і модернізацію. Але як бачимо, за лідерами не встигаємо. Грошей не вистачає все більше – тут уже не до науки.

 

Глобальні гіганти також не поспішають започатковувати щось серйозне на українському ринку, який би він привабливий не був. Нестабільний бізнес-клімат, його незахищеність, корупція, і врешті, війна відлякують інвесторів. Ситуація здається безвихідною.

 

Та нещодавно я, здається, побачив світло у тому кінці тунелю, де ніяк не сподівався. Минулого тижня я був запрошений на один захід – відкриття компанію UKRAVIT Інституту здоров’я рослин. Це – великий і по-сучасному обладнаний науково-дослідницький центр, куди компанія вклала 7 млн доларів. Була тривала екскурсія по лабораторним приміщенням, показували спектрометри, хроматографи, мікроскопи. Як і більшість відвідувачів, я міг лише подивитись футуристичному вигляду новенького знаряддя, тому що між мною і всім цим – технологічна прірва.

 

Але мені повезло. Я був у компанії двох знаючих людей, кандидатів наук. Обидва не мають жодного відношення до UKRAVIT, працюють в інших хороших компаніях, зокрема в одному із світових лідерів у галузі живлення рослин. Так от вони були у захваті. Такого обладнання, кажуть, в Україні не бачили ніде. Я спитав, чи може бути, що компанія UKRAVIT просто буде використовувати лабораторію для надання комерційних послуг. Мені відповіли, що це можливо, але обладнання для таких цілей надлишкове. На ньому можна проводити фундаментальні дослідження. Мабуть тому і заклад назвали інститутом, а не центром. Які-небудь досліди з аеропонікою у найближчий час навряд чи можна буде швидко комерціалізувати в Україні.

 

Це вже вразило мене. І я дещо поміняв свою думку щодо долі української хімії. Можливо саме з такими компаніями нового крою, конкурентними, ринковими, високорентабельними будуть пов’язані успіхи хіміків у майбутньому і нові розробки, які підкорять світ. Компанії достатньо великі, але не «містоутворюючі» динозаври в наших реаліях продовжать успішно еволюціонувати.

 

Михайло Саницький

Головний аналітик ІА «Інфоіндустрія»