Павло Коваль: «Міністерство радянського типу нам не потрібне…»

Аграрна спільнота по-різному сприйняла ліквідацію Мінагрополітики. Хтось сказав: «туди йому й дорога», хтось обурився, а хтось взагалі не виявив із приводу цього жодних емоцій. Треба сказати, що нинішній формат аграрного управління теж народився не на порожньому місці, цілком очевидно, що це бачення запропонувала уряду певна впливова аграрна група, яка зуміла переконати керівництво держави у її дієвості. Рік минув, проте, мабуть, немає такої категорії сільгоспвиробників, яка не зрозуміла б, що в аграрній країні без аграрного відомства не обійтися. Але яким воно має бути? Про це «Інфоіндустрія» розмовляє з генеральним директором Української аграрної конфедерації Павлом Ковалем.

–Профільне міністерство слід відроджувати обов’язково, але треба розуміти, що воно зі своєю структурою і мережею є інструментом реалізації певної стратегії, і якщо ми не знатимемо її кінцевої мети і завдань, тоді міністерство працюватиме, як і раніше, коли було незрозуміло, чим займалося, на яких засадах формувало політику, для кого. Тобто треба чітко виписати функції і стратегію цього відомства, – говорить Павло Васильович.

–Але ж, мабуть, це завдання не лише уряду, але й аграрної спільноти,…

–Ви маєте рацію. Цим невідкладно має зайнятися аграрна громада. До речі, наша конфедерація тижнів зо два тому зібрала на своєму майданчику близько 20 секторальних профільних асоціацій, які підписали Меморандум і направили на його основі Президенту, прем’єр-міністру, голові Верховної Ради листа, в якому обґрунтували необхідність перегляду підходів до державного управління в системі АПК. Ми пропонуємо відроджувати міністерство із зрозумілими для нас функціоналом та структурою, але я наголошую на тому, що міністерство радянського зразка нам точно не потрібне, маємо спертися на європейські принципи розбудови системи галузевого стратегування…

–Які ж це принципи?

–Один із них – клієнтоорієнтованість. Маємо чітко розуміти, хто наш клієнт. Це селянин, який живе в селі, і аграрій, котрий також мешкає в селі та працює у ОСГ, СФГ або іншому господарстві чи на переробному підприємстві; другий принцип – система сервісів, тобто те, на що має розраховувати клієнт.       На наглядову  функцію? Вона в сучасному світі нікому не потрібна. Це має бути система сприяння ефективному веденню бізнесу та повноцінному життю селян, які в нас становлять 30% населення України. Отже, ніяка інша структура окрім профільного міністерства не може братися за розв’язання двох великих проблем: розвиток аграрного бізнесу та сільських територій. Середньостатистичний селянин України повинен мати доступ до таких же благ, як і житель міста, а подальша мета системи сервісів полягає в тому, щоб послуги були такого ж високого рівня, як і в будь-якій європейській країні. На всіх рівнях вертикалі управління від міністерства до ОТГ мають бути створені відкриті, прозорі майданчики, щоб довести до фермера навчальні, просвітницькі сервіси, які допоможуть йому оволодіти ситуацією на ринку сільгосппродукції, знайти на ньому свою нішу, освоїти нові технології, навчитися залучати вигідні кредити та інвестиції, бути постійно в курсі вимог не лише Держпродспоживслужби, а й вимог європейського законодавства щодо безпечності продукції, яке змінюється кожних 10 місяців, а тому ми повинні відповідно реагувати й адаптувати наше законодавство до цих змін. Наш фермер, можна сказати, господарює всліпу. Уряд оголосив програму 5-7-9, але статистика показує, що майже 50% заявок на кредити відхилені, бо фермер не може її скласти чи розробити бізнес-план. Тобто має діяти система консультування.У всіх фермерських країнах дуже розвинене дорадництво, проте наші чиновники кажуть, що воно непотрібне. Ми всі вважаємо себе найрозумнішими, але не можемо навіть запровадити ті системи, які ефективно працюють в інших країнах…

Ви часто берете участь у різних дискусіях на майданчику Кабміну. Там є розуміння проблем АПК і сільських територій?

–Один із таких майданчиків – аналітичний центр при Кабміні, який займається напрацюваннями пропозицій щодо національної економічної стратегії. Завдання, які ставляться перед цим органом, дуже правильні, всі секторальні стратегії повинні бути підпорядковані єдиній загальноукраїнській економічній стратегії. Я переконаний, що міністр аграрної політики разом із міністром економіки ніколи раніше не розробляли разом чорновий варіант такої стратегії. І коли ця група почала інвентаризувати всі стратегічні документи, з’ясувалося, що на сьогоднішній день маємо сотні чинних стратегій, причому ніяким чином не об’єднаних і не пов’язаних, тобто впродовж останніх років не було системності і наскрізного розуміння в підходах: що ми робимо, для чого, не було економічної ідеології, не визначено вектор, куди рухаємося, на яких засадах і як.

І це дуже добре, що така група створена, до неї входять прогресивні молоді люди, але вони, на жаль, не мають досвіду роботи в реальних секторах економіки. Кілька годин попрацювавши з ними, я зрозумів, що склад команди треба посилювати. Можна переказувати чужі підручники, але є українські реалії, з якими треба рахуватися.

Що саме їм не вдається осягнути?

–Вони не розуміють, що таке принципи і ресурси реалізації, наприклад, до принципів віднесли ринок землі, а це елементи програми уряду, яка була двічі провалена, тому що в тому документі навіть методологія не була відпрацьована. Я все ж переконаний, що цей майданчик буде результативним, оскільки прем’єр-міністр бере в ньому активну участь, якщо він знаходить час для стратегічних питань, а не лише займається гасінням пожеж, то це вселяє оптимізм. Одне із проблемних питань, на якому спіткнулися молоді експерти – напрямок розвитку. Ми будемо розвивати аграрний бізнес чи сільське господарство? Звісно, це базове питання: чи розвиватиметься наше сільське господарство за європейським зразком, а ферми будуть соціальним проектом з боку влади, чи це буде високомаржинальний, високоризикований аграрний бізнес…

А поєднати ці два напрямки можна?

–Я переконаний, що ні по першому, ні по другому шляху Україна не піде, а буде поєднувати обидва. Нас життя змусило це зробити. Сьогодні в Україні є і дрібний фермер, і агрохолдинги, і не треба одних і других ні в чому звинувачувати, слід економічно сприяти, щоб усі форми розвивалися і взаємодіяли між собою – ось у чому суть багатоукладності, це один із принципів структурування інституційного аграрного виробництва, над яким ми в УАК б’ємося впродовж трьох останніх років, провели з цього питання близько півтора десятка круглих столів.

Хочу ще раз наголосити: міністерство потрібне однозначно, але треба чітко знати, яку стратегію реалізовуватиме, на якій ідеології вона будуватиметься, куди ми рухаємося, до якого села і до якого аграрного бізнесу, як збираємося їх підтримувати, яка структура виробленої продукції, якою має бути частка експортно-імпортних відносин у сільському господарстві, як має формуватися податкова система. І якщо у нас третина землі обробляється в тіні, значить, податкова система неадекватна, і не вдасться звідти вигнати  селян батогом, для цього треба розробляти мотиваційні пряники. Якщо відповіді на ці запитання будуть відображені у якомусь стратегічному документі, тоді треба розробляти функціонал міністерства, і цілком очевидно, що потрібна посада віце-прем’єра з розвитку села та аграрного бізнесу.

Якщо буде профільний міністр, навіщо віце-прем’єр?

–Я вам назву десять проблем сільських територій та АПК і кожною з них має опікуватися окреме міністерство. Школу вітер розкрив, хто повинен її відремонтувати? Хто має займатися будівництвом доріг, розвитком інфраструктури, створенням обслуговуючих кооперативів, технопарків, кластерів, дорадництвом та безліччю інших питань? У Міністерства аграрної політики немає для цього ресурсів, Мінрегіонбуд просто не розуміє аграрної та сільської специфіки. Хто повинен скоординувати всі ці програми? Тільки віце-прем’єр міністр із питань АПК. Дехто пропонує призначити уповноваженого при Кабміні з розвитку села, а які в нього повноваження і функції? Спостерігати і висловлювати своє бачення? Це м’яка підміна суті. Нам потрібен не той, хто буде дивитися і озвучувати, а той, хто щодня над цими проблемами працюватиме. Хочу нагадати, що український АПК – це 20-22% ВВП, 30% валютних надходжень і 40% експорту і 18% зайнятих, до речі, саме АПК дав змогу задіяти частину заробітчан, які повертаються із-за кордону. Вони себе знайшли саме в аграрному секторі, а не в хімії, енергетиці, металургії.

Одне слово, потрібен відкритий майданчик для широкої дискусії щодо проблеми створення дієвого органу управління аграрним сектором і сільськими територіями. Але передусім треба знайти точку стратегічного мислення і планування.

ІА «Інфоіндустрія»