Сільська кооперація в Україні можлива лише за підтримки держави

Сільськогосподарські обслуговуючій кооперації незалежної України – 27. Коли було засновано перший кооператив, задавалося, що українська кооперація дуже швидко наздожене канадську, французьку чи польську, бо опиратиметься на традиції цієї справи, які були започатковані на початку ХХ століття та у 1930-х роках на Західній Україні, логіка підказувала, що розпайовані землі, вільний ринок, конкуренція змусять вільних селян об’єднуватися, як це колись робили їхні прадіди, однак не так сталося, як гадалося – реалії виявилися суворішими. На сьогодні маємо 1163 офіційно зареєстрованих обслуговуючих кооперативів, проте рахується, що лише 550 із них реально працюють. Чому ж обслуговуюча кооперація так погано приживається в Україні? Як переламати ситуацію на краще? Про це розмовляємо з менеджером Канадського кооперативного зернового проекту та директором Першого кооперативного елеватору Сергієм Курдицьким.

Як ви оцінюєте ту справу, яку зробив канадський проект для фермерів Дніпропетровщини та Кіровоградщини?

 –Цей проект спочатку здавався багатьом людям фантастичним, але ми його успішно реалізували, створили матеріальну базу, згуртували людей, налагодили бізнесові зв’язки, продовжуємо розвиватися, бачимо перспективу. Два кооперативи, які ми заснували в Дніпропетровській та Кіровоградській області об’єднують 126 фермерів, котрі обробляють понад 50 тис га. СОК «Зерно-БУНК», який очолює Сергій Німенко, об’єднує 34 зерновиробника з Бобринецького та сусідніх районів на Кіровоградщині, кооператив «Зерновий» (голова Василь Засуха), що базується у Васильківському та 6 сусідніх районах на Дніпропетровщині – 92 виробників. Васильківські фермери мають кооперативний елеватор ємністю 12700 т та завершують будівництво першої черги залізничної гілки на десять вагонів, яка в більш далекій перспективі зможе приймати навіть маршрутний зерновий ешелон. Прикметно, що залізнична інфраструктура будується виключно за гроші фермерів, що свідчить про підвищення рівня довіри і до кооперативу в цілому, і до кожного його члена. Фермери Кіровоградщини також планують збудувати елеватор, а тим часом за спільного фінансування фермерів й канадського проекту було придбано два сучасних зерновози, які допомагають напряму контактувати з портами.

Які функції кооперативів?

–Кооперативи захищають фермерів від обважувань, неточних аналізів, низькоякісних ресурсів, занижених закупівельних і завищених цін на ресурси, проте є ще маса інших ризиків, які можуть чекати селян у майбутньому, зокрема в питаннях оподаткування та земельної реформи. Фермери та одноосібники завдяки кооперативу стають платниками ПДВ, ми виводимо зерно із тіньового обігу, бо є багато випадків, коли малий фермер хоче його продати офіційно, а не може, і ми йому допомагаємо. Кооперативи працюють за трьома напрямками: формування гуртових партій зерна та їх реалізація, придбання за вигідними цінами матеріально-технічних ресурсів: міндобрив, ЗЗР, насіння, консультування щодо сучасних технологій. Якщо порахувати увесь комплекс послуг, то кожен член кооперативу виграє на кожній тонні зернових мінімум 200 грн, по соняшнику – мінімум 400 грн/т.

Як ви ставитеся до думки, що українці не здатні кооперуватися?

–Бізнес не обов’язково має бути корпоративний чи індивідуальний, а є ще й кооперативний, це теж бізнес, тобто  його альтернативна модель. Він має свої особливості, але зверніть увагу, що в Україні будь-який приватний бізнес із кількома засновниками дуже погано приживається, в основному переважають форми з одним кінцевим власником. Чи багато ви знаєте прикладів успішного бізнесу в Україні, коли засновниками виступають 2-5 і більше осіб, якщо і є, то досить часто виникають конфлікти. В Канаді, США та інших країнах багато публічних компанії, які котуються на біржах, тобто мають мільйони акціонерів – фізичних осіб, а в нас такого немає. Цікавий момент: як тільки в Україні лібералізували валютне законодавство, з’явились інвестиційні компанії, які вкладають кошти приватних осіб в американський фондовий ринок, про інвестиційні фонди в вітчизняні ціні папери вже забули. А тому не треба валити все на фермерів, які нібито не вміють кооперуватись.

Ну, добре, але чому ж канадці можуть кооперуватися, створювати й розвивати публічні компанії, а ми ні? Може, це національна риса?

– Ні це не національна риса, це нерозвиненість системи захисту ваших прав власності, домовленостей, виконання контрактів, запобігання маніпуляціям. Тобто не можна сказати, що у нас всі сфери працюють абсолютно нормально, а кооперація не працює. Повторююсь: бізнеси в Україні добре працюють лише тоді, коли є один власник, для Заходу це дикість, там є багато мільярдерів, але майже ніхто не є одноосібним власником компаній, й якось же воно там працює і причому досить успішно, тож питання нерозвиненості кооперації – це комплексна проблема умов ведення бізнесу з багатьма співвласниками. В Україні законодавство щодо цього ще погано виписане й найголовніше – погано виконуються діючі закони. Загадайте скільки скандалів було, коли двоє-троє учасників починали щось ділити? Це проблема всієї нашої економіки. Проте в цивілізованих країнах бізнес може будуватися на персоналіях, але не може базуватися на грошах лише однієї людини. Приватний підприємець може почати із чогось примітивного, а далі, щоб розвиватися, мусить залучати партнерів, інвесторів, виходити на біржу.

На всі виклики, які зустрілися під час реалізації цього проекту, допомогла відповісти Канада, та хіба не могла б цього зробити українська держава?

–Звісно, могла б. Цей проект саме для того й засновано, щоб довести, що кооперація в Україні можлива за умови сторонньої допомоги на початкових етапах. Але треба добре продумати модель фінансової підтримки кооперативів. Ми вивчали досвід обслуговуючої кооперації багатьох країн світу, де випробувалися різні способи підтримки кооперативів. В результаті переважає точка зору, що державні структури досить погано втілюють проекти щодо розвитку кооперативного бізнесу, бо в більшості випадків чиновники мало розуміються на цій сфері. Найуспішніший варіант, коли влада співпрацює в цьому питанні із самими кооперативами й їх об’єднаннями, як в розробці, так й в втіленні програм підтримки – тобто з тими, у кого є практичний досвід в кооперативному бізнесі й пряма зацікавленість в ефективному використанні коштів. Умова дуже проста:  ви повинні показати, що й справді розвиваєтеся, а не закопуєте державні гроші. І якщо кооперативи демонструють прогрес, то вони знову одержують гроші на подальший розвиток. Таким же чином працюють з новими кооперативами – за їх розвиток й результати роботи мають відповідати кооперативні об’єднання. За такої моделі ефективність державної підтримки набагато вища, ніж тоді, коли просто роздаються субсидії. Звісно, в Україні може бути своя специфіка підтримки, але якщо, наприклад, виділяються кошти й хтось захоче побудувати кооперативний елеватор чи якийсь інший об’єкт, то сільгоспвиробники самі не зможуть пройти сім кіл пекла, щоб просто почати будівництво. Зрозуміло, що кінцева вартість об’єктів, на кожному з яких «вчаться з нуля», буде дуже високою, в тому числі через незнання й помилки. Наступний етап – як ефективно керувати кооперативним бізнесом, тут також нема часу для навчання, це також може коштувати дуже дорого, хоча б через те що на ринку с/г продукції вже давно працюють різні компанії тобто є конкуренція, місцями не дуже чесна. З таким завданням краще справляться ті кооперативи, які вже мають відповідний досвід й довели свою ефективність. Якщо немає прикладів – мають підставити плече держава та донори, щоб створити позитивний досвід та гарантувати його подальше розповсюдження.

Наш досвід свідчить, що розвиток обслуговуючої сільської кооперації в Україні все ж можливий, і я впевнений, що європейський курс нашої держави рано чи пізно змусить її розвивати і фермерство, і обслуговуючу кооперацію.

ІА «Інфоіндустрія»