Земельна реформа: замість Ковчега — діряві ночви

Те, чого так боялося, і водночас хотіло українське суспільство, сталося. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» №2178-10. Говорити про те, добре це, чи погано, все одно, що доводити шкоду приливів і відливів, настання дня і ночі, землетрусів, цунамі, повеней чи інших природних процесів. Так, вони можуть бути і руйнівними, і творчими, але ніхто не сумнівається в їхній закономірності, бо відбуваються згідно із законами природи. А у випадку із землею це відбувається згідно із глобальними законами економіки. Рано чи пізно так мало статися. Звісно, прикро, що саме зараз, коли держава найслабша, коли народ розгублений і не знає куди бігти, але що сталося, те сталося.

Ми опиралися цьому, як могли, але, зрештою, нічого не могли вдіяти, бо спусковий гачок цієї реформи було натиснуто ще у 1990-х, коли розпаювали сільгоспугіддя і в нас з’явився клас землевласників, тож ту кулю зупинити було неможливо, вона й так летіла дуже довго, пробивши десять мораторіїв. А хто хоче її зупинити і повернути у зворотному напрямку, той воюватиме, не лише із державою, а й сімома мільйонами розгніваних селян. Як ми не кляли б оте розпаювання, воно виявило себе ефективним засобом земельної демонополізації, який вручив селянам у руки інструмент впливу на агровиробників і місцеву владу. Із землею вони – королі, без землі – ніхто. І фермери, і агрохолдинги стають перед ними буквально на задні лапки, аби випрохати пай, пропонуючи один поперед одного кращі умови, завдяки цьому орендна плата сьогодні в деяких регіонах сягає 12%, тоді як починали із 3%. За 25 років селяни вже двічі-тричі повернули вартість цієї землі. Тож перш ніж продати свій наділ, вони сто разів подумають.

Ринок землі – це шторм у безмежному океані з рифами, акулами і піраньями, ми мали змайструвати для плавання по ньому Ноїв Ковчег, а що збудували? Діряві ночви. І ось потоп вже настав, це глобальний світ поглинає нас, і з цим нічого не можна вдіяти, хіба що переселитися на іншу планету. І наразі нам треба вирушати у далеку і небезпечну подорож, але немає на чому.

Упродовж останніх 25 років можна було написати ідеальний закон про обіг сільгоспугідь, відшліфувати Держгеокадастр, десять раз провести інвентаризацію державних та комунальних земель, реформувати судочинство, приборкати корупцію, розробити притомну аграрну політику європейського типу, спрямовану на підтримку дрібного виробника, сформувати середній клас на селі, а відтак закласти основи для створення справжніх, а не формальних громад на сільських територіях і багато чого можна було зробити.

Але як тільки ухвалювалося рішення про черговий мораторій, всі дискусії навколо земельного питання стихали, прекрасні законопроекти про обіг сільгоспугідь запихалися в довгі шухляди, всі аграрії розповзалися по своїх хуторах і продовжували жити в координатах пострадянського болота, яке, мабуть, їх влаштовувало. Минав рік, і все починалося спочатку: «Матінку землю не можна продавати, земля належить Богові…» і тд.

Рік тому ми схаменулися, заметушилися, кинулися надолужувати прогаяне. Фермерство і власники середніх агропідприємств були драйвером цього процесу, на своїх форумах вони стали висувати теоретично правильні умови, зокрема дочекатися закінчення війни, приборкання корупції, рейдерства, реформування судочинства, перебудову структури АПК за європейським зразком, тобто перевести їх на фермерські стандарти, покінчити з монополізмом в аграрній сфері, одне слово, небагато-немало – змінити кланово-олігархічну модель суспільства на цивілізовану. А тим часом, якщо в когось із селян виникне потреба продати свій пай, то купувати його має винятково держава, або громади.

Проте якщо перевести цю концепцію на мову реалій, то виходило, що треба розтягнути цей процес ще років на 50 або й 100 і знову нічого не робити( як це було досі) аби реалізувати хоч із щось із задекларованого, бо наша система, боюся, вічна, позаяк її формує не влада і не олігархи, а набір звичаїв, фобій, традицій, накопичених ще з монголо-татарського іга, коли діють не закони, а схеми, домовленості, сила, кланово-родинні зв’язки, кругова порука, гроші тощо. Але це не означає, що з нею не треба боротися. Можна було б почекати ще сто років, але світ не може чекати. Він знає про наші чорноземи і чекає від нас великих обсягів високоякісних продуктів. І якщо ми не зможемо задовольнити ці очікування, то в когось виникне бажання реалізувати їх на наших землях замість нас. Нинішня орендна система чудова, всі до неї пристосувалися, але вона реально гальмує розвиток АПК: під ударом опинилося виноградарство, садівництво, тваринництво, переробка.

Можна було б відірвати від соціальних проектів(медицини, освіти, культури) гроші, і реалізувати ідею щодо викупу паїв державою, або громадами. Тобто викупити за гроші платників податків у селян наділи, які їм свого часу подарували. Мало того, впродовж двох десятків років за рахунок орендної плати вони вже фактично одержали ціну паю. Ну, супер подарунок, який може дозволити собі лише казково багата держава. Тут явно щось не те. Уявіть собі, якби цей проект не дай, Боже був би реалізований і в держави та громад почали накопичуватися солідні сільгоспугіддя, то не факт, що фермери та середні господарства одержали б до них доступ, бо в гру вступили б великі гроші, а корупція у земельній сфері сягнула б космічного рівня.

 На різних земельних форумах, які відбувалися впродовж останнього року, звучали поодинокі тверезі голоси, які закликали аграрну спільноту вийти із мітингового русла і перейти у конструктивне, тобто брати більш-менш реальний законопроект і лобіювати його з допомогою політиків та сил, які розуміють потреби аграрного сектору. Зважаючи на те, що на земельному ринку гратимуть кілька інтересів: фермерів, середніх підприємств, українських агрохолдингів, компаній із іноземною часткою в статутному капіталі, місцевих громад, держави, власників паїв, то за круглим столом мали б зібратися представники цих категорій і домовитися про збалансування їхніх інтересів в законі про обіг сільгоспугідь. Своє слово, мала б сказати і аграрна наука, котра могла б математично прорахувати кілька варіантів земельної реформи, і виходячи з цього, запропонувати відповідні рекомендації. В результаті такої співпраці могла б народитися Модель земельного ринку, що ґрунтується на здоровому глузді.

Вона мала б непогані шанси для реалізації. Бо аграрії – величезна сила, про що свідчить ухвалення низки документів, які спрощують їхній бізнес, або йому сприяють. Зрештою, 2178-10 – це результат їхнього тиску на владу, але тиску з боку дуже роз’єднаної і неорганізованої сили, яка складається, як мінімум із чотирьох прошарків адже замість спільних дій почалося перетягування ковдри. Фермери і середні агропідприємства – собі, агрохолдинги – собі, іноземці – собі, подекуди звучав несміливий голос громад, а власників паїв взагалі ніхто в розрахунок не брав, ніби їх взагалі немає, хоча вони на початку 2000-х об’єдналися у Всеукраїнську спілку власників паїв. Але якщо професіонали не можуть домовитися, то за справу беруться профани.

В результаті й вийшло щось таке, про що в народі кажуть: «Ні Богу свічка, ні дідьку – кочерга…», іншими словами, казна що. Сумбур компромісів. Всі учасники процесу одержали від цього закону подачку, котрою навряд чи можна задовольнити свої інтереси. Але найприкріше те, що подачку одержали і суб’єкти, не причетні до аграрного виробництва, тобто люди, які у чесний і нечесний спосіб накопичили капітали впродовж останніх 20 років і тепер намагатимуться їх відмити, адже в законі немає кваліфікаційних вимог до претендента на ділянку, хоча він повинен був би мати аграрну освіту, досвід роботи в сільському господарстві і жити в селі. І якщо оті «ідеальні» законопроекти від 2007-2013 років, які вже згадувалися, містили масу запобіжників від спекуляції, або нецільового використання ділянок, то в 2178-10 їх і зі свічкою не знайдеш. Як свідчать юристи, різних пасток у законі – сила-силенна, всі твердять, що закон потребує змін. Проте звучать, заспокійливі голоси, мовляв, часу – море, встигнемо. Від цього одразу ж – мороз по шкірі. Так було після кожного мораторію…

Олександр Карпенко

Джерело: zerno-ua.com